Суперником підопічних Валерія Лобановського був угорський «Ференцварош», який, безперечно, так само мав намір здобути почесний трофей.

Шлях до фіналу
Для того, аби дістатися вирішального поєдинку, кожен із суперників подолав чотири раунди.

«Динамо» розпочало виступ із протистояння з болгарським ЦСКА, який кияни здолали з мінімальним рахунком і вдома (1:0), і на виїзді (1:0). Далі було важке протистояння з німецьким «Айнтрахтом» із Франкфурта-на-Майні (3:2 на виїзді та 2:1 удома), не менш напружені поєдинки з турецьким «Бурсаспором» (1:0 на виїзді та 2:0 удома) та подолання бар’єру у вигляді голландського ПСВ з Ейндховена (3:0 удома та 1:2 на виїзді).

Якщо динамівці на шляху до фіналу зазнали однієї поразки, то «Ференцварош» до зустрічі з «Динамо» залишався небитим. «Фраді», як називають команду в уболівальницьких колах, переміг «Кардіфф Сіті» з Уельсу (2:0 удома та 4:1 на виїзді), лише за рахунок гола на виїзді здолав міцний «Ліверпуль» (1:1 у гостях та 0:0 удома), розібрався зі шведським «Мальме» (3:1 на виїзді та 1:1 удома) та не без труднощів пройшов сербську «Црвену Звєзду» (2:1 удома та 2:2 на виїзді).

Варто зазначити, що ані «Динамо», ані «Ференцварош» до старту турніру не вважалися фаворитами у боротьбі за почесний трофей, але цей факт не завадив командам зіграти між собою на «Санкт-Якобі».

Підготовка до матчу
Динамівці прилетіли до Базеля спецрейсом із Києва за три доби до поєдинку, ввечері 11 травня. Нашу команду зустрічала в аеропорту група швейцарських журналістів, але взяти ґрунтовні коментарі у футболістів чи тренерів їм не вдалося – окрім мовного бар’єру, також потрібно було зважати на важливість майбутнього матчу. Оселилася же динамівська делегація в готелі «Інтернасьональ», водночас для «Ференцвароша» було передбачувано зарезервовано інший готель – мовляв, ви ще надивитеся один на одного на футбольному полі.

Варто зазначити, що обидва тренери постали перед кадровими проблемами напередодні фіналу. У «Динамо» не зміг зіграти вилучений у півфіналі з ПСВ півзахисник Володимир Веремєєв (до речі, футболіст таки поїхав до Базеля, спостерігаючи за грою з-за воріт у якості фотокореспондента), а «Ференцварош» з тієї ж самої причини залишився без ключового гравця оборони та свого капітана Ласло Балінта.

Окрім цього, пошкодження отримали в матчі чемпіонату СРСР з «Араратом» Мунтян, Онищенко та Блохін. Причому останньому наклали кілька швів, заборонивши тренуватися впродовж десяти днів. «Мої справи не радували: на останній перев’язці лікар і думати заборонив про гру. «Послухайте, – казав він, – я розумію ваш стан. Але це не той випадок, коли потрібно ризикувати. Адже ви не на фронті, а потім – скільки ще буде футболів у вашому житті…» – згадував Олег Володимирович у своїй автобіографії. Але тоді, 14 травня 1975-го, Олег усе ж вийшов на поле, і не просто зіграв, відбуваючи номер, а й забив м’яч.

Гра
Зі стартовим свистком обидві команди наочно продемонстрували, що відсиджуватися в обороні та чекати на помилку суперника не збираються, й активно пішли вперед. Але якщо угорці свої зусилля до ударів по воротах Рудакова не доводили, то динамівці вже на 17-й хвилині відкрили рахунок. Буряк, перебуваючи на правому фланзі, помітив Блохіна, який перебував на протилежній бровці, й ідеальним за точністю пасом метрів на сорок буквально вклав м’яча в ноги нападнику. Олег цілком міг сам просуватися до воріт, але знайшов у вигідній позиції перед самим штрафним майданчиком Онищенка, який і пробив невідпорно по воротах.

Підопічні Валерія Лобановського відразу спробували закріпити успіх, затиснувши деморалізованого суперника на його половині поля, але подвоїти перевагу їм удалося лише незадовго до завершення першого тайму. Онищенко, перебуваючи на правому фланзі, отримав передачу від Мунтяна, наблизився до штрафного майданчика та несподівано для всіх – і чужих, і своїх – пробив метрів із 25-ти, влучивши точно в дев’ятку воріт. Цей гол став для Онищенка вже сьомим у турнірі, що зробило його найкращим бомбардиром «Динамо» в тогорічному розіграші Кубка Кубків, причому всі сім разів нападник відзначився в перших таймах (також динамівець відзначився одного разу на виїзді та двічі вдома з «Айнтрахтом», по одному разу на виїзді з «Бурсаспором» та вдома з ПСВ).

Другий тайм гравці «Ференцвароша» розпочали агресивно, тим самим демонструючи, що втрачати їм нічого, але динамівці доволі швидко заспокоїли гру та, багато контролюючи м’яч за рахунок пасу, перевели її у зручне для себе русло. А на 66-й хвилині киянам і взагалі вдалося забити ще, тим самим перетворивши останні 25 хвилин, що залишалися до завершення поєдинку, на формальність. Мунтян знову чудово впорався з функцією диригента, пасом від центрального кола знайшовши на звичному лівому фланзі Блохіна, а Олег сміливо попрямував до воріт, обігравши на своєму шляху трьох суперників, та точно пробив у ближній кут. Примітно, що якщо Онищенко свої сім м’ячів у Кубку Кубків-1974/1975 забив у перших таймах, то Блохін свої п’ять точних ударів завдав у других 45-хвилинках.

Слова після матчу
Валерій Лобановський, головний тренер «Динамо»: «Ми виграли фінальний матч насамперед завдяки добре розробленій тактиці. План на гру полягав у тому, щоб позбавити суперника оперативного простору, не дозволити «Ференцварошу» зіграти на контратаках, – гострота яких у виконанні угорської команди нам була відома. При зриві атак відразу відходити назад і тим самим створити собі оперативний простір. Ігрове завдання команда виконала. Хід матчу та результат кажуть самі за себе. Успіх «Динамо» в турнірі забезпечила ретельна підготовка до всіх матчів цього турніру, створення моделей гри з конкретними суперниками, а також те, що всі гравці чітко виконали все заплановане. Слід сказати, що перед грою з «Ференцварошем» ми зіткнулися з низкою труднощів. Зокрема, напередодні матчу отримали серйозні травми кілька футболістів».

Олег Базилевич, тренер «Динамо»: «Ми цієї перемоги чекали, вірили в неї, боролися і, здається, зробили все, що можна. Знали, що у фіналі ми фаворити, і від того, що виграш досягнуто настільки переконливо й беззастережно, нам удвічі радісно. Наша команда показала гру такого класу, який не залишив сумнівів у правомірності її успіху в турнірі».

Ене Дальнокі, головний тренер «Ференцвароша»: «Зіграність динамівців, їхнє взаєморозуміння та взаємодопомога були просто фантастичними! Нас сьогодні перевершили в усіх компонентах гри. Захоплююся «Динамо» й заявляю: у Європі з’явився ще один суперклуб!»

Артеміо Франкі, президент УЄФА: «Давно я не бачив фіналів, де одна з команд настільки переконливо доводила би свою перевагу над суперником. «Динамо» – клуб найвищого міжнародного класу».

Луїс Арнаїс, іспанський оглядач: «Тим, хто ще говорить про так звану механізацію радянського футболу, про відсутність резервів, недостатню технічність та гостроту, київська команда «Динамо» дала урок найсучаснішого футболу».

«Трибьюн», швейцарська газета: «Легенда, відповідно до якої росіяни у футболі залишаються роботами, які сліпо наслідують один і той же варіант, перестала існувати. Її поховали офіційно й остаточно на стадіоні «Санкт-Якоб». Ті, хто були там, спостерігали це на власні очі, інші могли переконатися по телебаченню».

«Ля Сьюїсс», швейцарська газета: «Одна команда була на полі в цьому матчі й показала гру, яку швейцарці давно вже не бачили. З такою грою, що була представлена нашим глядачам динамівцями в середу, важко назвати клуб, який зміг би того дня встояти проти них».

Кубок Кубків-1974/1975, фінал
14 травня 1975 року. Базель, стадіон «Санкт-Якоб Парк». 10 897 глядачів.
«Динамо» (Київ, СРСР) – «Ференцварош» (Будапешт, Угорщина) – 3:0
Голи: Онищенко (18, 39), Блохін (67).
«Динамо»: Рудаков, Коньков, Решко, Фоменко, Матвієнко, Трошкін, Мунтян, Колотов, Онищенко, Буряк, Блохін.
«Ференцварош»: Геці, Мартош, Патакі, Раб, Медьєші, Юхас, Нілоші (Онхаус, 60), Муха, Сабо, Мате, Мадьяр.