В'ячеслав Дмитрович очолив «біло-синіх» у липні 1959 року, у віці 34-х років. Наступного сезону динамівці вибороли срібні нагороди першості СРСР, а в 1961 році вперше в історії радянського футболу перервали гегемонію московських клубів, ставши чемпіонами Союзу.

Лейтенант із «команди лейтенантів»

Він рано повісив бутси на цвях. У 29 років. Хоча на той час у його колекції вже було п'ять золотих медалей чемпіонатів СРСР, одна срібна медаль. Двічі піднімав над головою Кубок колишньої великої країни, один раз був включений до списку «33 кращих», причому на першому місці. Він не загубився у великій «Команді лейтенантів» Бориса Андрійовича Аркадьєва, яка назавжди вписала своє ім'я, хоча це було зовсім не просто. Адже поруч сяяли кумири мільйонів уболівальників Всеволод Бобров, Григорій Федотов, Олексій Грінін, Володимир Дьомін. Взагалі повоєнна команда московських армійців була сильна сама собою, вона уособлювала в очах народу армію – головну силу у перемозі над фашизмом.

При виробництві документальних фільмів і телерепортажів про футбол мені доводилося дуже довго працювати зі старою кінохронікою. Досі усміхаюся тим давнім кадрам, на яких видно, як дружина Аркадьєва приїжджає на чергову гру на стадіон. Все як зараз, і все інакше. Теж автобус команди буквально обтікає юрба шанувальників.

Але автобус, звичайно, не нинішній розкішний «Мерседес» або «Вольво», а практично міський рейсовий, лише з м'якими сидіннями. До речі, такий самий скромний старенький автобус доводилося бачити в Барселоні, на стадіоні «Камп Ноу» перед клубним музеєм «гранатово-синіх». І футболісти того повоєнного ЦБЧА виходили з автобуса зовсім не в тренувальних костюмах світових брендів із такими ж спортивними сумками, а в гімнастерках, чоботях, в одних на головах військові кашкети, в інших пілотки. Майже всі в лейтенантських погонах, тільки Бобров – старлей, а Федотов – капітан.

Так би й тривало їхнє тріумфальне життя, якби не програш у запеклій боротьбі у півфіналі Олімпіади 1952 року в Гельсінкі збірній Югославії. Запеклій, оскільки двобій довелося розтягнути на два матчі, спочатку була нічия. «Батько народів» – вусатий тарган із Кремля – ??на відміну від свого сина Василя Сталіна, покровителя «команди лейтенантів», до футболу був байдужий. Але поразки від «ренегатів-титовців» не витримав і розігнав армійську команду. Дякувати Богу, що не пересаджав, не розстріляв, як бувало раніше. Наш герой ще буквально пару років пограв, спочатку «на засланні» – у команді міста Калініна, потім повернувся до Москви, у «Торпедо», але це був зовсім не той, звичний «топовий» рівень. І він у 29 років перетворюється з класного лівого півзахисника на тренера. Тобто з В'ячеслава Соловйова – на В'ячеслава Дмитровича Соловйова.

Тренер-батько

Спочатку поїхав до Куйбишева (нині Самари), у скромні «Крилья Совєтов». Тоді наш народ ще не чув цікаве італійське слівце «катеначчо», тобто «двері, які неможливо пройти», або дослівно «двері на болтах», зате добре засвоїв вираз «волзька защіпка», чим тоді славилися волжани. Ні, цю суто оборонну тактику вигадав зовсім не Соловйов. Він її власне і поховав у «Крильцях».

До Києва він приїхав влітку 1959 року, але не з Куйбишева, а з Китаю, де недовго служив у не зовсім зрозумілому статусі тренера-консультанта і збірної КНР, і тамтешніх клубних команд.

Виходить, що В'ячеслав Дмитрович прийняв «Динамо» у 34 роки. Цікавий збіг – саме у цьому віці ту саму команду почав тренувати і його учень В.В. Лобановський. Так, це, мабуть, тільки зараз прийнято називати тренером-початківцем того, кому за 40, а молодим того, кому за 50.

До його приходу біло-сині були класичними середняками. 6-7-е місця в турнірній таблиці з 12-ти кілька років поспіль – ніяк не могли влаштувати ні начальство, ні вболівальників. І попередника Соловйова – Олега Олександровича Ошенкова – було відправлено у відставку. Хоча саме він виростив покоління середини 50-х років, саме він уперше в історії клубу та України завоював Кубок СРСР у 1954 році з кумирами того часу: Зазроєвим, Голубєвим, Фоміним, Команом, Терентьєвим та іншими. Але в 59-му потрібна була зміна поколінь. І саме Олег Олександрович підвів до основи спочатку Каневського, потім Бібу, Лобановського, Базилевича. Останніми, буквально перед його відставкою, поповнили лави ошенковського «Динамо» закарпатці Турянчик, Сабо та воротар Гаваші. Але одразу тільки «кішки народжуються», і терпець великих начальників урвався.

Прихід Соловйова на тренерський місток не міг бути легким хоча б із психологічних причин. Як тренер він ще не мав серйозних досягнень і за авторитетом не міг зрівнятися з корифеями того часу – М. Якушиним, Р. Качаліним, своїм учителем Б. Аркадьєвим, із тим самим О. Ошенковим.

Та й за віком він був явно не «дід» – старший за Олега Макарова всього на 4 роки, Володимира Єрохіна на 5, а Юрія Войнова на 6 років. Він нічого не ламав у напрацюваннях попередника, лише сміливіше позначив свій пріоритет – ставку на молодь, переважно українську. Із Запоріжжя запросив Віктора Серебренікова, і спочатку використав його на лівому краю нападу. Трохи згодом із Одеси – Володимира Щеголькова. Найреволюційнішим рішенням Соловйова було переміщення Лобановського з позиції центрального нападника на лівий фланг. Лобановський довго чинив опір цій новації. Але Соловйов думав про команду загалом. Він не міг дозволити собі розкоші тримати в запасі когось із двох: Лобановського чи Каневського, в вдвох у центрі нападу їм було тісно.

Допомогло те, що В'ячеслав Дмитрович продумав дуже корисну зв'язку на лівому крилі атаки: Лобановський – Трояновський. ВВЛ потім зізнавався, що з «Валетом» вони «відчували один одного спинами». Це вже пізніше пішли знамениті «сухі листи» під час подачі кутових від лівого прапорця, які іноді завершувалися «чистим» голом у ворота, але частіше голом ударом головою Базилевича, який приймав «сухий лист» як подачу.

Серебреніков поступився Лобановському позицією лівого крайка, перемістившись на місце правого інсайду, і теж не помилився. Він став набагато більше забивати м'ячів саме звідти, та ще й освоїв свою знамениту «дугу». З інших тактичних новацій Соловйова не можна не відзначити, що з Василя Турянчика він зробив першого «хвильоріза» у радянському футболі. Так тоді називали опорних півзахисників. Саме Турянчик забив чемпіонський м'яч непримиренним суперникам на той час – торпедівцям, і київське «Динамо» В'ячеслава Соловйова у 1961 році вперше в історії радянського футболу забрало золоті медалі з Москви.

За це він одержав звання заслуженого тренера України. Як пізніше заслужив такі ж почесні звання в Грузії та Узбекистані за успіхи з тбіліським «Динамо» та «Пахтакором».

Я колись запитав у Юрія Миколайовича Войнова: «Що перш за все привніс у гру «Динамо» В'ячеслав Соловйов?» Великий футболіст просто відповів: «Він прищепив нам психологію переможців». Соловйов, як ми переконалися, сміливо висував молодих, захоплював їх високими цілями. Але головне, він міг знайти підхід до кожного. Його якось катували журналісти: «Хто ви: тренер-диктатор чи тренер-командир?» В'ячеслав Дмитрович ніби віджартувався: «Я тренер-батько». Дуже точно.

Людина стилю

А ще футболісти явно зовні його наслідували. Гарний сам по собі, з благородною шевелюрою буквально білого волосся на найтонший, «по ниточці», проділ він завжди елегантно одягався. Ні, В'ячеслав Дмитрович не був стилягою, так у середині ХХ століття називали модників, він був людиною тонкого стилю.

У 80-ті роки знімався знаменитий документальний фільм «Футбол нашого дитинства». Знімальна група знайшла в Москві, в Столєшніковому провулку унікального старого – майстра шити знамениті кепки з «букле», які любили носити всі модники середини 20-го століття. А воротарі – Яшин, Макаров, Маслаченко – завжди красувалися на полі. У цього чарівника шапкових справ завжди замовляли такі кепки футболісти і Москви, і Ленінграда, і Києва. Тільки у Москві вони тоді називалися «кепки-лондонки», а у Києві – «ленінградки». Так ось, ми – кіношники – запитали старого-шапошника: «Хто найкраще носив ці кепки?» – І він відповів: «Всеволод Бобров і В'ячеслав Соловйов».

Соловйов не те, щоб одягав дорогі костюми, просто одяг завжди на ньому виглядав природно та елегантно. Придивишся до старих «чемпіонських» 1961 року фотографій. Він там зазвичай у куртці з бавовни, яка на ньому виглядала як дорогий клубний піджак. Така куртка, яку у великій комедії «Осінній марафон» ревнива дружина героя викидала у вікно, а його друг – західний літератор – говорив: «Такі речі з натуральної бавовни, вони в нас цінуються»…

Досі перед очима кадри з повнометражного документального фільму українських документалістів 1961 року про те перше чемпіонство динамівців. Наскрізні ведучі у стрічці – зірки екрану та сцени тієї епохи Тарапунька та Штепсель у формі команди: у білих футболках із косою синьою смугою та літерою Д на грудях. Ми пацанами сачковали школу і в кінотеатрі «Київ» дивилися один сеанс за іншим. І кожен перегляд здавався першим.

Один із найліричніших епізодів у тій картині – весілля Олега Базилевича з юною студенткою Театрального інституту Тетяною – у майбутньому актрисою Театру імені Лесі Українки. Соловйов у своїй незмінній куртці навіть на цьому весіллі здавався англійським джентльменом у фраку.

Семен СЛУЧЕВСЬКИЙ