Єдність і боротьба протилежностей – цей закон, що виражає суть діалектики, у вітчизняному футболі проявив себе у всій повноті в 60-70 роки минулого століття, коли за місце в «рамці» київського «Динамо» боролися два видатних кіпера: Віктор Банников і Євген Рудаков.

РУДАКОВ – ВОРОТАР

Євген Рудаков народився 2 січня 1942 року в пролетарському районі на південному сході Москви. Одні лише назви вулиць в тих місцях (1-а, 2-а, 3-я вулиці Машинобудування) говорять самі за себе. В окрузі гіганти індустрії: автомобільні заводи ЗІЛ і «Москвич», що погіршують екологію нафтоперегонний і шинний комбінати і т.д. А ще ці робочі квартали славилася шпаною і... пустирями, на яких пацани з післявоєнного дитинства ганяли м'яч з ранку до вечора.

Довготелесого і худого Женьку ставили виключно в ворота. Досягнувши великих успіхів у футболі, він потім зізнався: «Скільки себе пам'ятаю, стільки був воротарем». Школу дитячого футболу він проходив, природно, в «Торпедо». Природно, тому що «чорно-біла» команда – єдина, що представляла ту половину величезного міста, яка розташована на південь від Москви-ріки. Решта клубів: «Спартак», «Динамо», ЦСКА, «Локомотив» – обжили північ мегаполісу, де і перебувають до сих пір.

Після закінчення дитячої школи, Женя почав грати в дублі «Торпедо». Одного разу тренер автозаводців Віктор Маслов відверто поговорив з юним кіпером і чесно пояснив йому, що має в своєму розпорядженні міцну обойму воротарів, яку складали Альберт Денисенко, Анатолій Глухотко, Олексій Поліканов, Едуард Шаповаленко. І «молодому» поки що точно не світить місце в основному складі.

Тому Дід порадив Євгену не чекати біля моря погоди, а перебратися в яку-небудь скромнішу команду і повчитися справжньому футболу не на лавці запасних, а в грі.

У 1961 році Рудаков на запрошення миколаївського «Суднобудівника» виїхав на південь України, і вже через рік йому довелося зіграти в тренувальному матчі зі своїми колишніми одноклубниками. Як згадував пізніше Євген Васильович, грати проти своїх було вкрай важко: і майстерністю блиснути хотілося, і було якось ніяково боротися проти товаришів, яких раніше близько знав.

У 1962 році Євген Рудаков міцно освоївся на місці основного голкіпера в «Суднобудівнику». Гра, що називається, пішла. Молодий перспективний спортсмен сподобався легендарному радянському воротареві Антону Ідзковському, який запросив Рудакова на перегляд до «Динамо».

«Я страшенно зрадів, – згадував Рудаков, – І... злякався: чи зможу, чи маю я моральне право претендувати на ворота «Динамо»? Словом, відмовився. Потім мене «атакував» Віктор Васильович Терентьєв. Я знову відмовився. Лише після третього, більш наполегливого запрошення В'ячеслава Дмитровича Соловйова я зрозумів, що динамівці в мене дійсно повірили».

Є й інша версія приходу Рудакова в біло-синій клуб столиці України. Відомий журналіст, сам у минулому воротар, чемпіон СРСР серед юнаків у складі київського «Динамо» Олександр Липенко, взявши інтерв'ю у Євгена, цитує самого героя, який викладає деталі цього в дещо іншій інтерпретації: «Антон Леонардович Ідзковський привіз мене в Київ на перегляд. Але динамівським тренерам я не сподобався – сируватий і незграбний... І вже почав було збирати валізу, коли в справу втрутився «Михалич» – Коман, який умовив решту тренерського штабу дати мені шанс».

Рудакову довірили місце в дублі. Євген Васильович згадував, що на самому початку його динамівської кар'єри помилок було більш ніж достатньо, він пропускав самі курйозні м'ячі і, як годиться в таких випадках, бував частенько обсвистаний глядачами. «Нічого не поробиш – така воротарська доля... Кажуть, поки не пропустиш все, що тобі наказано, хорошим воротарем не станеш. Головне, щоб вистачило терпіння у тренера...»

У тренера терпіння вистачило, і численні власні промахи молодого голкіпера теж нітрохи не бентежили. Адже грати довелося в класній команді, і вже одне це надавало впевненості. Але і працювати доводилося чимало – тренуватися по чотири-п'ять годин щодня – і з партнерами, і без них. Нескінченно ловити і ловити м'яч до відрази до нього.

Сезон-1972 Євген РУДАКОВ почав в статусі найкращого воротаря і найкращого футболіста країни, в тому ж році ставши віце-чемпіоном Європи

Велика заслуга в професійному становленні Рудакова належить, звичайно, Ідзковському. Саме він на практиці показав Євгену, що означає для голкіпера фізична підготовка, як досягати піку спортивної форми, на тренуваннях нещадно ганяв до сьомого поту, «ставив» техніку. Рудаков так багато гарував, що «кількість», хоч і повільно, але неухильно стала переростати в «якість».

З тих пір Євген Васильович на все життя зафіксував в пам'яті непорушну істину, яку повторював про себе завжди і прагнув прищепити молодим вже під час перебування тренером: головне – це праця і самовідданість у всьому, кожного дня – і на заняттях, і в матчах.

Рудакову довго довелося боротися за місце під сонцем. У 1964 році наставником київського «Динамо» став його давній знайомий – торпедівець Віктор Олександрович Маслов. З подачі Діда Євген вперше з'явився в стартовому складі «Динамо» в грі проти «Крильєв Совєтов» і відстояв матч «всуху». Вдало склалися і наступні дві гри, а ось у четвертий раз відбулася осічка. У зустрічі зі своїми колишніми одноклубниками – «торпедчиками» – Рудаков не зміг показати необхідного рівня, і «Динамо» поступилося з рахунком 1:2. Розсерджений невдачею в грі проти свого колишнього клубу Маслов перевів Рудакова в дубль на цілих два роки.

Доленосним в житті Євгена став сезон-1966. Основний голкіпер біло-синьої команди Віктор Банников в складі збірної команди СРСР вирушив на чемпіонат світу до Англії, а після повернення виявив, що місце у воротах досить успішно займає вчорашній дублер – Рудаков. Євген пропустив всього 10 голів в 29 матчах, причому в 22 з них зіграв «на нуль».

За 14 сезонів у «Динамо» він захищав ворота в 258 матчах. Рудаков -шестиразовий чемпіон СРСР. Він входив до символічного Клубу Льва Яшина – 206 матчів без пропущених голів. Ще Євген Васильович – триразовий володар Кубка СРСР, володар Кубка кубків і Суперкубка УЄФА 1975 року.

Ворота першої збірної СРСР Рудаков захищав в 48 іграх, а олімпійської – в шести. Він – срібний призер ЧЄ-1972 і бронзовий – Олімпіади-1976. За підсумками чемпіонату континенту-1972 був включений до символічної збірної Європи.

18 травня 1975 року. Відбірковий матч ЧЄ-1976. Збірна СРСР – збірна Ірландії. Склад збірної СРСР – 11 динамівців Києва

Банников і Рудаков на двох 5 разів завойовували приз журналу «Огоньок» – найкращому воротареві СРСР. Двічі – Банников і тричі Рудаков – в 1969, 1971, 1972 роках. А ще в 1971 році він був удостоєний звання «Найкращий футболіст країни».

Про цей титул докладніше. Він був заснований популярним журналом «Футбол» в 1964 році і розігрувався до 1991 року, тобто до розвалу Радянського Союзу. Сам журнал приблизно в той час (1967 – 1990) носив подвійне найменування «Футбол-Хокей». Ідея такої нагороди з'явилася відразу після того, як найкращим футболістом Європи 1963 року був визнаний Лев Яшин, в самому СРСР подібних призів ще не було.

Щорічно в голосуванні брали участь від 235 до 500 футбольних журналістів з усіх союзних республік. Так ось, за 28 сезонів воротарі лише тричі удостоювалися цього титулу – першим Рудаков, потім в 1976-му Володимир Астаповський (ЦСКА) і в 1982-му Ринат Дасаєв («Спартак»). Сам Яшин так жодного разу найкращим футболістом країни не був обраний, хоча в 1966 році зайняв друге місце, поступившись пальмою першості киянину Андрію Бібі.

З ВОЛОГДИ В КЕРЧ, ІЗ КЕРЧІ У ВОЛОГДУ

Так склалося по життю, що Рудаков і Банников в порядку самоіронії могли б дуетом зіграти фрагмент знаменитої п'єси А.Н. Островського «Ліс». Саме сцену, де зустрічаються Щасливцев і Нещасливцев:

НЕЩАСЛИВЦЕВ. Куди і звідки?
ЩАСЛИВЦЕВ. З Вологди в Керч. А ви-с?
НЕЩАСЛИВЦЕВ. З Керчі до Вологди.

Вихованець дитячої школи ФК «Торпедо» Рудаков ім'я собі знайшов і завершив кар'єру в київському «Динамо», а вихованець українського, якраз динамівського футболу Банников, останні три сезони своєї воротарської біографії, до речі, чудові за досягненнями три сезони, провів саме в московському «Торпедо».

А якщо серйозно порівнювати цих двох прекрасних голкіперів, то їх об'єднує той факт, що обидва вони – лідери голкіперської майстерності свого часу, у обох видатні спортивні досягнення.

Однак при цьому вони дотримувалися абсолютно протилежної манери захисту власних воріт. Якщо Віктора Максимовича відрізняла рідкісна стрибучість, публіка завжди захоплювалася його сейвами, про що ви вже читали раніше, то Євген Васильович, маючи перевагу в зрості 11 см, відповідав абсолютно іншими критеріям – надійності і простоті.

Йому більше імпонувала манера гри Льва Яшина і Олега Макарова – непомітна, без зайвого ефекту, з частими виходами до лінії штрафного майданчика для підстраховки захисників. На полі він поводився впевнено, спокійно, багатьом здавався навіть флегматиком.

Надійність Рудакова проявлялася як в індивідуальній майстерності, так і в умінні керувати польовими гравцями, в першу чергу, своїми оборонцями. У цьому сенсі, вважав Євген Васильович, воротар зобов'язаний бути по-хорошому звіром: кричати, лаятися, ганяти власних захисників, як «сидорових кіз»... Тому його девізом стали слова «Воротар не стоїть у воротах, воротар грає!»

ЗІРКИ РУЛЯТЬ!

Ще один фактор, що нині здатний викликати здивування, в роки молодості Рудакова допоміг росту його популярності. Справа в тому, що зовні він був дуже привабливим. Зараз інші кумири екрана. А в ті роки радянські дівчата – старшокласниці і студентки молодших курсів інститутів – захоплювалися одним артистом. У 1967 році майстерний режисер радянського кіно Сергій Герасимов зняв фільм «Журналіст». У ньому свої перші, максимум другі-треті кіноролі зіграли впізнавані досі зірки Галина Польських, Валентина Теличкина, Сергій Никоненко, Василь Шукшин. Але прекрасна половина «побивалася» зовсім не за ними, а за красенем, на чию долю випала роль головного героя – за Юрієм Васильєвим.

Згодом Васильєв на кіноекрані з'являвся мало, його можна згадати ще за ролями другого плану в картинах «Москва сльозам не вірить» і «Летюча миша». Чи то він вважав за краще роботу в Малому театрі, якому віддав все своє акторське життя, то чи взагалі причиною була скромність Васильєва, але поява у великому футболі Євгена Рудакова відразу посилила до цього воротаря увагу саме «фанаток» популярного в ті часи актора.

По-перше, Васильєв і Рудаков були вельми схожі і високими, стрункими фігурами, і тонкими рисами обличчя, типаж героїв італійських фільмів. Але найголовніше, що Рудков, як і його «побратим» – артист також не любив «висовуватися». Звичайно, можна згадати прислів'я, повне здорового цинізму: «Скромність – найкоротший шлях до невідомості». Однак від себе доповнити його: «Зате – і до поваги серйозних людей».


УДАКОВ – ДИТЯЧИЙ ТРЕНЕР

Євген Васильович двічі працював наставником у дорослих командах, але недовго. У 1979 році в «Спартаку» з Івано-Франківська, а в 1994-му в «Кремені» з Кременчука. Все ж його тренерська доля – працювати з дітьми.

Відразу після завершення кар'єри воротаря Рудаков разом з колишнім партнером по «Динамо» Вадимом Соснихіним прийняв свою першу групу пацанів. Більше 10 років – з 1977 по 1988 рік – він працював у дитячій школі рідного клубу і в дитячій команді «Зміна» на Оболоні. Потім, з 1989 по 2011 рік, тренером в Київському спортивному інтернаті. Таким чином, дитячому футболу Євген Васильович віддав понад 30 років.

ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ

У перших числах грудня 2011 року в Національному палаці мистецтв «Україна» вшановували динамівців Києва. Якщо мені не зраджує пам'ять, вшановували з приводу 25-річчя перемоги в розіграші Кубка кубків -1986. Після закінчення урочистостей ми з Рудаковим і його дружиною Валентиною Антонівною випадково опинилися в одному вагоні метро.

Незважаючи на пізній вечір, вільних місць майже не було. Дружині Євгена Васильовича таке місце дісталося, йому – ні. Молоді дівчата поривалися було поступитися місцем солідному чоловікові, у відповідь він дякував, але твердо відмовлявся. Потім Васильович повернувся до мене (а стояв я не зовсім близько, біля дверей вагона), і з посмішкою дав зрозуміти: «Ось, мовляв, старій людині поспішають місцем поступитися». Так він і продовжував різко підніматися над натовпом: такий же височенний красень, що і в минулі роки. Тільки голова зовсім сива.

Подібні пориви молоді – поступитися місцем чоловікові у фірмовій синій куртці з динамівською емблемою на грудях – повторювалися ще кілька разів. І всякий раз він також ввічливо, але твердо відмовлявся. А потім також обертався до мене, в його очах знову з'являлася трохи сумна самоіронія. Навряд чи хтось із молодих упізнавав колись Великого Воротаря. Я, в свою чергу, також трохи граючи, зображував розуміння його ситуації.

Вони з Валентиною Антонівною виходили раніше мене. Біля дверей Євген Васильович кивнув і сказав мені єдину фразу: «Ну, до наступної зустрічі»...

...Вона, ця наступна зустріч, відбулася вже через кілька тижнів в останніх числах грудня 2011 року на Байковому кладовищі. 21 грудня Рудакова не стало. Динамівці і люди, далекі від футболу, ховали цього чудового спортсмена, красивої обличчям і душею людини. Ось і лежать недалеко один від одного першопроходці Лобановський, Войнов, Банников, Рудаков. Поруч з ними спадкоємці їхньої слави: Баль, Белькевич, Гусін...