Зізнаюсь, після експерименту в матчі зі словаками, який завершився катастрофою в плані рахунку, була одна тривожна думка – а чи не перехитрив Шевченко сам себе? Адже ті нищівні 1:4 могли стати не лише ударом по психології молодої команди, але й ускладнити її турнірні перспективи у відборі до ЄВРО-2020.

На щастя, як виявилось, Шевченко знав, що робив. Матч зі словаками дав йому багато корисного матеріалу для аналізу. А стратегічно важливе друге місце в загальному рейтингу дивізіону В Ліги націй УЄФА теж нікуди не ділось – підсобили Швеція та Ірландія.

По факту ми маємо лише один гол у двох матчах та умовне одне очко з шести можливих (якби за товарняки щось давали). Але разом із тим ми отримали набагато більше – відповіді на кілька дуже важливих запитань.

І головне з них – чи прогресує збірна України? Попри те фіаско у Словаччині, можна сказати – так, прогресує. Бо навіть у поразці буває рух вперед, деякі невдачі лише допомагають розвитку, а неправильні рішення для розумних людей якраз стають основою для наступних правильних.

Зрештою, негативного досвіду не буває...

Що найважливішого ми побачили у Трнаві та Анталії? 

По-перше, підопічні Шевченка дуже добре освоїли базову модель гри. Можливо, той безлад в їхніх діях проти словаків якраз і був потрібен, щоб ми оцінили, наскільки добре вони взаємодіють у звичній структурі.

Навіть введення купи молоді та дебютантів у матчі проти Туреччини не порушило цілісності колективної роботи. Звісно, були нюанси, пов'язані з індивідуальними технічними особливостями, але командні та групові переміщення, підстраховка, насичення зон, створення зручних кутів для передач при контролі м'яча – все було на хорошому рівні.

Коли кажуть, що, приміром, Миколенко чи Макаренко гарно влились у гру – то це лише половина заслуги самих футболістів.

По-друге, тепер можна стверджувати – втрата двох-трьох провідних гравців не стане катастрофою для команди, як це бувало раніше. Звісно, з Ярмоленком чи Марлосом, та навіть з Беседіним команда була б сильнішою. Проте вчорашній матчі остаточно довів – незамінних в ній більше нема!

Візьміть будь-яку лінію – ми побачимо реальну конкуренцію, а не затикання дір, раптом що сталось.

Нарешті з'явилась нормальна альтернатива Матвієнку – в особі Миколенка. Серйозно претендує на роль основного Зінченко, а скоро таким має стати й Шапаренко. Позиції Степаненка вже не виглядають непорушними на фоні Макаренка та Шепелєва (хай цього разу він і не викликався). Циганков не дасть розслабитись ні Ярмоленку, ні Коноплянці.

Так, в якихось амплуа (наприклад, праворуч в захисті) поки складніше бачити подібні варіанти. А найменше впевненості викликає центр нападу – проте тут маємо, що маємо...

По-третє, це автоматично означає, що у збірній є резерв для посилення у ході гри. І що дуже важливо: здається, Шевченко справді вміє переконати умовно запасних гравців, що вони дійсно є важливими для команди.

Самі розумієте, як складно досягати успіху, коли на лаві запасних нишком радіють невдачам тих, хто на полі. Судячи з того, що ми чуємо (публічно й в кулуарах) та бачимо, в нинішній збірній такого явища немає.

Звичайно, я не хочу справляти враження людини в рожевих окулярах. Все сказане вище не є гарантією, що наша збірна покаже якісь сенсаційні результати. Вона все одно ще далеко не топ, адже є такий об'єктивний фактор, як клас гравців. І, напевно, ми ще не раз розчаруємось її грою чи результатом – як це буває з будь-якою командою в світі.

Проте не знаю, як ви, а особисто я давненько вже не відчував подібного оптимізму стосовно нашої національної команди. Що тішить удвічі сильніше – якщо поглянути на те, що прямо зараз відбувається загалом в українському футболі...